Начало нового (фантазия на тему)
Сегодня начинается нечто новое и неожиданное.
Не имею представления, чего я так болезненно жду, это ожидание звенит у меня в
ушах не слышной для окружающих мелодией. Оно мерцает перед моим внутренним
взглядом, врывается в мои сны какими-то маревными тенями, они меняются каждое
мгновение, не давая памяти вцепиться в их сущность и заякорить их в уютной
гавани моих воспоминаний. Мне кажется, я вот-вот коснусь того
неизвестно-ожидаемого, но каждый раз мне мешает чья-то реплика или собственное
пробуждение, или беспокойство, которое вынырнуло по расписанию, или даже солнечный
луч, выглянувший из-за занавески. Наверное, мне легче сказать, чего я не жду,
многим из нас легче отбросить то, что нам не нужно, чем представить себе,
описать, решить и принять то, чего нам в самом деле недостает. Я не жду людей. Не
жду их доброго отношения или понимания. Думаю, оттого, что я и сама странная.
Порой рвусь к общению, а в последнее время – как будто убегаю от него.
Я не жду событий. Мне легче жить без бурного
водоворота событий, я люблю размеренное течение. Мне не нужны страсти,
сумасшедшие изменения, выворачивание реальности и сногсшибательные повороты
судьбы. Дайте мне уверенность в завтрашнем дне, и я буду счастлива.
Я не жду результатов того, что я делаю
сегодня. Я знаю, что они будут, и приблизительно знаю, когда именно. Я могу
представить себе и описать их вид, форму или смысловое наполнение, и это умение
приносит мне удовлетворение и легкое нетерпение при ожидании результатов.
Начало нового нарушает мою размеренную жизнь,
легко перечеркивает мои каждодневные хлопоты. Мои планы летят в тартарары, мое
спокойствие меняется нахмуренными в размышлениях бровями, а чтобы не хвататься
за что-нибудь каждый час, я заставляю себя писать, вязать или просто иду и
зажигаю свечу. Начало нового подсовывает мне видимые знаки: как в джунглях,
разрастаются комнатные растения, беспокоится домашнее зверье, и солнечные лучи
находят меня всюду, куда бы я не пошла. И все это – при полном молчании вокруг
меня. Мне не хватает слов? Да мне вообще не хочется говорить ни о чем – я жадно
поглощаю глазами сотни прекрасных картин, не менее жадно я ловлю мелодии новой
и неизвестной доселе музыки, при том через полчаса не могу вспомнить ни
первого, ни второго.
Напоминаю себе легкомысленную бабочку, укутанную,
как в тяжелое одеяло, в людское подобие. Но бабочка ведь не думает о начале
нового, она живет здесь и сейчас. А я? Я отодвигаю от себя даже мысль о том,
что мое будущее может измениться при превращении его в настоящее.
И вдруг понимаю, что на самом деле оно уже
случилось. Что мои размышления – только волны у берега, рассказывающие о
приближении шторма. Что все это – и музыка, и солнечные лучи, и буйство
растений, и даже кружение теней в моих снах – это все звенья той невидимой
цепочки, которая новым драгоценным украшением засияла на тонком платье моего
сегодня. Я еще не вижу всех звеньев, они прячутся в складках одежды и между
прядями волос. Но слышу легкое дыхание возле щеки – у него другая сила, другое
тепло, нежели было еще недавно. Я касаюсь пальцами нескольких звеньев. На
границе слышимости чую легкий перезвон, в пальцах путается жмут душистой травы,
только вчера посаженной, привычный сладкий напиток превращается в пряный и
тягучий, ы время останавливается, растягивая минуты на целые дни неспешного
молчания. И тени кружат вместе со стрелкой на циферблате больших часов, то
открывая, то закрывая от моих глаз нарисованные на нем веточки лаванды. Смотрю
на лаванду, а то новое дыхание доносит запахи сандала и шоколада, можжевельника
и соленой воды. Я ныряю в запахи, к которым хочется прикоснуться руками, я
рисую услышанные мной цвета, я вяжу музыку, которую повезло поймать. И
наполняюсь до исступления сладостным чувством: Я – здесь и сейчас, я – новая и
целостная, я – сегодня, я могу, я – начало… Это же я танцую с тенями в моих
собственных снах, это же я творю свое новое из будущего для меня настоящей. Это
мое дыхание приносит инаковость, это мои слова меняют местами причину и следствие.
Это результаты всего, что окружало меня прошлую, превратились в неспешный паром
ко мне будущей, который невидимо и неожиданно притянул в настоящее то самое
начало. Та самая цепочка на шее, большинство звеньев которой спрятаны от меня,
но я уже могу рассмотреть главную подвеску на ней. Уже не паром, и даже не
лодка. Это парусник с натянутыми парусами готов оставить гавань моих ожиданий.
Я не жду изменений, которые придут извне. Мое начало нового – в натянутых
парусах маленького парусника, отражения мерцающего танца теней из снов моего
будущего.
И в оригинале:
Початок нового (фантазія на тему)
Сьогодні
починається щось нове й довгоочікуване. Я уявлення не маю, чого я так болісно
чекаю, це очікування бринить у моїх вухах нечутною довколишнім мелодією. Воно
мерехтить перед моїм внутрішнім зором, вривається в мої сни якимись маревними
тінями, вони змінюються щомиті, не даючи пам’яті вхопити їхню сутність та
заякорити у затишній гавані моїх спогадів. Мені видається, я от-от торкнуся
того невідомо-очікуваного, та щоразу мені перешкоджає чиясь репліка або власне
пробудження, або клопіт, що виринає по розкладу, або навіть раптовий порух сонячного
променя, що визирнув з-за фіранки. Певно, мені легше сказати, чого я не чекаю,
багатьом із нас простіше відкидати те, що нам не потрібно, аніж уявити,
описати, вирішити та прийняти у своє теперішнє те, чого нам насправді бракує. Я
не чекаю на людей. Не чекаю їх доброго ставлення чи розуміння. Гадаю, тому, що
я й сама дивна. Іноді рвуся до спілкування, а останнім часом – наче тікаю від
нього.
Я не чекаю на
події. Мені легше жити без бурхливого виру подій, я люблю розмірений плин. Мені
не потрібні пристрасті, шалені зміни, вивертання реальності та карколомні
повороти долі. Дайте мені впевненість у завтрашньому дні, і я буду щасливою.
Я не чекаю на результати
того, що я роблю сьогодні. Я знаю, що вони будуть, і приблизно знаю, коли саме.
Я можу уявити і описати їх вигляд, форму або змістове наповнення, і це вміння
приносить мені задоволення і легку нетерплячість при очікуванні результатів.
Початок нового
порушує моє розмірене життя, легко перекреслює мої щоденні клопоти. Мої плани
летять шкереберть, мій спокій обертається насупленими в задумі бровами, а щоб
не хапатися за щось щогодини, я примушую себе щось писати, в'язати або просто йду
й запалюю свічку. Початок нового підсуває мені свої видимі знаки: наче в
джунглях, розростаються кімнатні рослини, непокоїться домашня звірина, й
сонячні промені намагаються дістати мене, куди б я не пішла. І це все – при цілковитому
мовчанні навколо мене. Мені бракує слів? Та мені взагалі не хочеться ні про що
говорити – я жадібно поглинаю очима сотні красивих картин, не менш жадібно я
ловлю мелодії нової музики, при тому через півгодини не пам’ятаю ані першого,
ані другого. Нагадую собі легковажного метелика, мов у важку ковдру, закутаного
в людську подобу. Та ж метелик не думає про початок нового, він живе тут і
зараз. А я? Я відсуваю від себе навіть саму думку про те, що може змінитися моє
майбутнє при перетворенні його в теперішнє.
І враз розумію,
що насправді воно вже сталося. Що мої роздуми – лише хвилі біля берега, котрі
розповідають про наближення шторму. Що все це – і музика, і сонячне проміння, і
буяння рослин навколо, і навіть кружляння тіней в моїх снах – це все ланки того
невидимого ланцюжка, який новою коштовною прикрасою засяяв на тонкому платті
мого сьогодення. Я ще не бачу всіх його ланок, вони ховаються в складках одягу
й поміж прядками волосся. Та чую легкий подих біля щоки – у нього інший запах,
інша сила, інше тепло, аніж було ще зовсім недавно. Я торкаюся пальцями кількох
ланок. На межі чутливості лунає тихий передзвін, в пальцях плутається жмут пахучої
трави, яку лише вчора посадила, звичний солодкий напій перетворюється на пряний
і тягучий, і час зупиняється, розтягуючи хвилини аж на цілі дні неспішного
мовчання. І тіні кружляють разом зі стрілкою на циферблаті великого годинника,
то відкриваючи, то знову закриваючи від мого погляду намальовані на ньому
гілочки лаванди. Дивлюся на лаванду, а той новий подих доносить запахи сандалу
і шоколаду, ялівцю і солоної води. Я поринаю в запахи, які хочеться торкнути
руками, я малюю почуті мною кольори, я в’яжу музику, яку вдалося впіймати. І сповнююся
до нестями солодким відчуттям – Я - тут і зараз, я - нова і цілісна, я - сьогодні,
я можу, я – початок… То ж я танцюю з тінями у власних снах, то ж я творю своє
нове з майбутнього для мене теперішньої. То мій подих приносить іншість, то мої
слова обертають місцями причину й наслідок. То результати всього, що було навколо
мене минулої, перетворилися на неспішний
пором до мене майбутньої, який невидимо й несподівано притягнув до сьогодення
той самий початок. Той самий ланцюжок на шиї, більшість ланок якого приховані від
мене, та я вже можу розгледіти головну підвіску на ньому. То вже не пором, і
навіть не човен. То вітрильник з напнутими вітрилами готовий залишити гавань
моїх очікувань. Я не чекаю змін, які
прийдуть зовні. Мій початок нового – у напнутих вітрилах маленького
вітрильника, відображення мерехтливого танцю тіней зі снів мого майбутнього.
©Alkirija, 02.05.2016
P.S. Это проба написания "пары слов" на заданную тему, ну а почему "фантазия" - думаю, и так понятно))
Комментариев нет:
Отправить комментарий